ДЕРЖАВНА ФІСКАЛЬНА СЛУЖБА УКРАЇНИ

ЛИСТ

від 09.03.2016 р. № 2458/Г/99-99-17-02-03-14

Про розгляд звернення

Державна фіскальна служба України, керуючись статтею 52 Податкового кодексу України (далі – Кодекс), розглянула Ваше звернення від (вх. № від) […] та у межах компетенції повідомляє

Відповідно до частини першої ст. 190 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ) майном як особливим об’єктом вважаються окремі речі, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки.

Майновими правами визнаються будь-які права, пов’язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовою частиною права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права та право вимоги.

Майнове право, яке можна визначити як “право очікування”, є складовою частиною майна як об’єкта цивільних прав. Майнове право – це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.

Разом з тим частиною першою статті 328 ЦКУ передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Статтею 331 ЦКУ встановлено загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію.

До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). У разі необхідності особа може укласти договір щодо об’єкта незавершеного будівництва, право власності на який реєструється органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно на підставі документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об’єкта нерухомого майна, дозволу на виконання будівельних робіт, а також документів, що містять опис об’єкта незавершеного будівництва (п. 3 ст. 331 ЦКУ).

Отже, ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦКУ набуття права власності – це певний юридичний склад, з яким закон пов’язує виникнення в особи суб’єктивного права власності на певні об’єкти, то купівля-продаж майнових прав – це виникнення правових передумов, необхідних для набуття у майбутньому права вимоги переходу права власності на об’єкт будівництва.

Зазначений правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду України від 24.06.2015 № 6-318цс15.

Крім того, ст. 181 ЦКУ речі, а не майно, поділено на категорії: нерухомі та рухомі. Причому до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Частиною другою ст. 190 ЦКУ передбачено, що майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

Враховуючи викладене вище, майнові права на об’єкти незавершеного будівництва є обмеженим речовим правом, а не об’єктом рухомого майна.

Відповідно до пп. 14.1.54 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України (далі – Кодекс) дохід з джерелом їх походження з України – будь-який дохід, отриманий резидентами або нерезидентами, у тому числі від будь-яких видів їх діяльності на території України (включаючи виплату (нарахування) винагороди іноземними роботодавцями), її континентальному шельфі, у виключній (морській) економічній зоні, у тому числі, але не виключно, доходи у вигляді процентів, дивідендів, роялті та будь-яких інших пасивних (інвестиційних) доходів, сплачених резидентами України.

Порядок оподаткування податком на доходи фізичних осіб (визначення кола платників податку, об’єкта та бази оподаткування, ставки податку тощо) регламентується розділом IV Кодексу.

Відповідно до п. 163.1.1 п. 163.1 ст. 163 Кодексу об’єктом оподаткування резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід.

Згідно зі статтею 164 Кодексу базою оподаткування є загальний оподатковуваний дохід з урахуванням особливостей, визначених розділом IV Кодексу. Загальний оподатковуваний дохід – це будь-який дохід, який підлягає оподаткуванню, нарахований (виплачений, наданий) на користь платника податку протягом звітного податкового періоду.

Відповідно до пп. 164.2.10 п. 164.2 ст. 164 Кодексу до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включаються, зокрема, інші доходи, крім зазначених у ст. 165 Кодексу.

Статтею 165 Кодексу визначено перелік доходів, які не включаються до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку, до якого дохід, отриманий платником податків внаслідок відступлення майнових прав, не відноситься.

Відповідно до пп. 168.2.1 п. 168.2 ст. 168 Кодексу платник податку, що отримує доходи від особи, яка не є податковим агентом, та іноземні доходи, зобов’язаний включити суму таких доходів до загального річного оподатковуваного доходу та подати податкову декларацію за наслідками звітного податкового року, а також сплатити податок з таких доходів за ставкою, визначеною в п. 167.1 ст. 167 Кодексу.

Крім того, п. 16¹ підрозділу 10 розділу XX Перехідних положень Кодексу передбачено, що тимчасово, до набрання чинності рішенням Верховної Ради України про завершення реформи Збройних Сил України, встановлюється військовий збір.

Об’єктом оподаткування військовим збором є доходи, визначені в ст. 163 Кодексу (пп. 1.2 п. 16¹ підрозділу 10 розділу XX Кодексу). Ставка збору – 1,5 відс. об’єкта оподаткування, передбаченого пп. 1.2 п. 16¹ підрозділу 10 розділу XX Кодексу (пп. 1.3 п. 16¹ підрозділу 10 розділу XX Кодексу).

Разом з тим слід зазначити, що відповідно до ст. 42 глави IV Господарського кодексу України (далі – ГКУ) підприємництво – це безпосередня самостійна, систематична на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Суб’єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Суб’єктами господарювання є громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці (ст. 55 ГКУ).

Голова
Р. М. Насіров